ВІЙСЬКОВА КОЛЕГІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Вироком військового суду Севастопольського гарнізону від 2
червня 1999 р. Б. засуджено за п. "а" ст. 241 КК (
2002-05 ) на
три роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого
режиму.
Ухвалою військового суду Військово-Морських Сил України від
10 серпня 1999 р. вирок щодо Б. залишено без зміни.
Згідно з вироком Б. визнано винним у тому, що він 21 липня
1992 р. самовільно залишив розташування військово-морського
госпіталю в м. Севастополі, де перебував на лікуванні, і з метою
взагалі ухилитися від строкової військової служби виїхав до місця
проживання своїх батьків у м. Мелітополь Запорізької області, де
проживав до дня затримання - 5 грудня 1998 р.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті
питання про перекваліфікацію дій Б. з п. "а" ст. 241 КК
(
2002-05 ) на п. "в" ст. 240 КК і обрання йому на підставі цього
закону із застосуванням ст. 44 КК (
2001-05 ) покарання у вигляді
одного року трьох місяців позбавлення волі.
Військова колегія Верховного Суду України протест
задовольнила з таких підстав.
Суд обгрунтовано визнав Б. винним у самовільному залишенні
місця служби без поважних причин, проте без достатніх на те
підстав розцінив ці дії як дезертирство і кваліфікував їх за п.
"а" ст. 241 КК (
2002-05 ).
За змістом ст. 241 КК (
2002-05 ) дії винного можуть
розцінюватись як дезертирство лише в тому випадку, коли він
самовільно залишив місце військової служби з метою взагалі
ухилитися від неї.
Безспірних доказів того, що Б. мав такий намір, у матеріалах
справи немає.
Із показань засудженого, його батьків Б.Д. та Б.Я., свідків
П., Т. і С. убачається, що 21 липня 1992 р. Б. під впливом батьків
самовільно залишив госпіталь у м. Севастополі, в якому перебував
на лікуванні, та виїхав до місця проживання батьків у м.
Мелітополь Запорізької області, де й проживав до дня затримання -
5 грудня 1998 р.
Крім того, засуджений та його батьки показали, що Б. постійно
проживав удома, ні від кого не переховувався і вони неодноразово
зверталися в різні органи військового управління, у тому числі у
військову прокуратуру та Міністерство оборони України, з проханням
вирішити питання про подальшу долю їхнього сина. Проте їх
звернення залишилися без відповідного реагування.
Ці показання підтверджуються долученими до справи матеріалами
листування з даного питання, зі змісту яких убачається, що вперше
Б. звернувся в прокуратуру із заявою ще в серпні 1992 р. У листі
командира військової частини, де проходив службу Б., до
Мелітопольського військкомату зазначено, що 5 листопада 1992 р. Б.
виключено зі списків частини і всі його документи направлено у
військкомат за місцем призову для вирішення питання про подальше
проходження ним служби. Допитаний у суді свідок А. підтвердив факт
звернення до військкомату матері Б. з питання про вирішення
подальшої долі її сина, який самовільно залишив частину.
Згідно з висновком військово-лікарської комісії Б. визнано
здоровим і придатним до військової служби.
Таким чином, у справі встановлено, що Б. самовільно без
поважних причин залишив місце служби, постійно проживав у своїх
батьків, ні від кого не переховувався і заявляв про себе органам
влади. За таких обставин його дії належить розцінювати як
самовільне залишення місця служби військовослужбовцем строкової
служби тривалістю понад місяць і кваліфікувати їх за п. "в" ст.
240 КК (
2002-05 ).
На підставі викладеного, військова колегія Верховного Суду
України судові рішення змінила: протест задовольнила, дії Б.
перекваліфікувала з п. "а" ст. 241 КК (
2002-05 ) на п. "в" ст.
240 КК та визначила покарання у вигляді позбавлення волі строком
на один рік три місяці.
"Рішення Верховного Суду України", 2001 р.
