СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
С. пред'явив позов до Артемівського районного відділення
Української державної страхової комерційної організації,
посилаючись на те, що у 1989 р. придбав автомобіль "Волга-ГАЗ-24"
і зберігав його в боксі гаражно-будівельного кооперативу
"Артемовець". Автомобіль був застрахований у відповідача в тому ж
році.
4 листопада 1992 р. автомобіль з кооперативного гаража був
викрадений. Остаточна вартість його - 1850640 крб. Цю суму позивач
просив стягнути на підставі ст. 371 Цивільного кодексу
(
1540-06 ). У січні 1993 р. позивач збільшив свої вимоги до
7719985 крб., виходячи з ціни застрахованого транспортного засобу
за станом на 1 січня 1993 р.
Рішенням Артемівського районного народного суду м. Луганська
від 15 січня 1993 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії
Луганського обласного суду від 15 березня 1993 р., позов
задоволено. Постановою президії того ж суду залишено без
задоволення протест заступника прокурора області.
У протесті заступника Генерального прокурора України
ставилось питання про скасування судових рішень і направлення
справи на новий розгляд. Протест підлягає задоволенню з таких
підстав.
Задовольняючи позов, народний суд виходив з того, що діючі
Правила добровільного страхування транспортних засобів,
затверджені Мінфіном України, суперечать принципам
цивільно-правових відносин і передбаченим ст. 203 Цивільного
кодексу (
1540-06 ) правилам повного відшкодування завданої шкоди,
виходячи з дійсної вартості майна.
Судова колегія і президія Луганського обласного суду
погодилися з висновками народного суду.
Проте з такими висновками погодитись не можна. Відповідно до
ч. 4 ст. 203 ЦПК (
1502-06 ) і роз'яснень, викладених у п. 6
постанови N 11 (
v0011700-76 ) Пленуму Верховного Суду України від
29 грудня 1976 р. "Про судове рішення" (з наступними змінами), в
мотивувальній частині рішення повинні бути наведені обставини
справи, докази, на яких грунтуються висновки суду, доводи, за
якими суд відхиляє ті чи інші докази, а також закони, якими
керувався суд.
На порушення зазначених вимог народний суд, хоча й керувався
при винесенні рішення ст. 371 Цивільного кодексу (
1540-06 ), але
в мотивувальній частині не навів жодного доводу про зміст цієї
норми права та її застосування до правовідносин сторін. Суд
послався в рішенні на ст. 203 Цивільного кодексу, яка передбачає
загальні положення про зобов'язання. Між тим, суду слід було
керуватися спеціальною нормою права (ст. 371 того ж Кодексу), яка
регулює правовідносини, що виникли між сторонами у зв'язку з
укладенням договору добровільного страхування. У цьому законі,
зокрема, зазначено, що за таким договором страхова організація
зобов'язується при настанні зазначеної у договорі події
(страхового випадку) за майновим страхуванням відшкодувати
страхувальникові понесену шкоду (виплатити страхове відшкодування)
у межах обумовленої за договором суми (страхової суми). Правила
добровільного страхування транспортних засобів від 17 липня 1990
р., затверджені Мінфіном СРСР, котрі діяли на момент укладення
договору страхування між сторонами, а також Інструкція про порядок
визначення і виплати страхового відшкодування по добровільному
страхуванню засобів транспорту, належних громадянам, і
комбінованому страхуванню автомобіля, водія і багажу, затверджена
Мінфіном СРСР 11 лютого 1987 р., на які посилався відповідач,
цілком відповідали змісту ст. 371 Цивільного кодексу і ст. 80
Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік
(
v2211400-91 ).
Тому не можна погодитись з висновками суду в рішенні про
невідповідність Правил закону, а також твердженням про обов'язок
відповідача сплатити дійсну вартість автомобіля за станом на день
розв'язання спору.
Закон однозначно встановлює обов'язок страхової організації
виплатити страхове відшкодування у межах обумовленої за договором
суми. В разі збільшення вартості застрахованого майна сторони
зобов'язані переукласти договір з відповідним збільшенням суми
страхових внесків. Про це знали сторони, що стверджується
поясненнями сторін та фактичними діями позивача, який намагався
переукласти договір, перерахувавши певну суму, але це зроблено
ним, як пояснив відповідач, після викрадення автомобіля, коли вже
не було об'єкта страхування, тому йому було відмовлено в
переукладенні договору страхування.
Цим обставинам суд не дав належної оцінки. На порушення вимог
ст. 203 ЦПК (
1502-06 ) він не навів в рішенні мотивів, чому він
відкидає ці доводи відповідача, чому не бере до уваги зміст ст.
371 Цивільного кодексу (
1540-06 ). Судова колегія і президія
Луганського обласного суду не дали відповіді на всі доводи
касаційної скарги і протесту прокурора області, чим порушили
вимоги статей 318, 340 ЦПК (
1503-06 ).
Враховуючи наведене, судова колегія Верховного Суду України
скасувала судові рішення і направила справу на новий розгляд.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України",
N 2, 1995 р.
